Уже на другому тижні карантину мою увагу привернули тексти про феміністичний погляд на пандемію. Феміністки спрацювали блискавично — дуже швидко з’явилася аналітика про вплив COVID-19 на жінок. Крім адвокації інтересів вразливих соціальних груп, ці тексти пропонували переглянути дискурс і концепції, на яких базується устрій наших суспільств. Карантин як можливість для докорінних трансформацій передбачає:
· обов’язкове врахування потреб усіх груп населення, зокрема жінок, під час ухвалення рішень;
· оприявнення і надання цінности неоплачуваній праці, переважну частину якої виконують жінки;
· заклик перейти від «економіки прибутку» до «економіки турботи» або економічної системи, у якій турбота про людей — це засадничий пріоритет.
Саме турбота стала ключовим елементом, який підтримує безпеку в наших громадах і суспільствах: догляд за дітьми, материнство, турбота про людей похилого віку, піклування про хворих, активізм — усе це потребує багато часу, але цю працю усунуто з «реальної» економіки бо вона нібито суперечить економічним принципам ефективности і збільшення прибутку.
Від самого початку карантину феміністичні активістки почали дедалі більше говорити про нове суспільство, у якому турбота — видима і важлива частина життя. Такий перехід потребує зміни парадигми, можливости робити «невидиме видимим», а також спільно шукати реальні економічні рішення. Про останні я розповім у кінці статті, а для початку спробую проаналізувати головні виклики карантину для жінок і те, як на них реагують профільні жіночі та феміністичні організації.
Працюючи над цим текстом, я збирала статті, які потрапляли в поле моєї уваги, заяви й петиції феміністичних організацій. Ще я поспілкувалася з п’ятьма активістками, котрі в різних регіонах працюють над попередженням гендерно-зумовленого і домашнього насильства, займаються правами ЛБТ-жінок, підтримкою громад у зоні збройного конфлікту на Донбасі, мобілізацією людей з інвалідністю; а також із правозахисницею в Києві, сфера діяльности якої — моніторинг і адвокація прав людини. У цих розмовах ми зосередилися на трьох питаннях.
· Як карантин і пандемія вплинули на громади, з якими ви працюєте?
· Який вплив справив карантин на вас як на активісток і правозахисниць?
· Які рекомендації уряду та/або міжнародним організаціям ви вважаєте за важливе озвучити зараз?
Нижче я спробую структурувати результати наших розмов і моїх спостережень. Ця стаття не є ґрунтовним аналізом зі статистикою — для цього існують окремі дослідження, на які я посилатимусь. Я прагну проаналізувати ключові тенденції й акценти, запропонувати простір для рефлексії про те, що карантин значить для нас, феміністок, і куди нам рухатись далі. Простір, якого не вистачає мені самій.
ЯК КАРАНТИН ВПЛИНУВ НА ЖІНОК?
Про те, що карантин і пандемія COVID-19 мають диспропорційний вплив на жінок, мабуть, більшість із нас (жінок) здогадувалася. Інша річ, чи усвідомлюють це люди, які живуть з іншим досвідом. Робити досвід жінок видимим, говорити про нього та підкреслювати, як він підсилює нерівність, надзвичайно важливо, особливо тепер. Про те, що нерівність загострюється під час криз і воєн, говорять також більшість жіночих і миротворчих організацій. Однак дані, спираючись на які можна це підтвердити, є не завжди.
Міжнародні організації підкреслюють, що хибою реакції на попередню глобальну епідемію (вірусу Еболи) була гендерна сліпота в аналізі наслідків цієї кризи для жінок і чоловіків. Цього разу феміністична спільнота по всьому світу, зокрема в Україні, наголошує на важливості збору й аналізу даних від самого початку карантину. На глобальному рівні такий аналіз сприяв створенню ресурсу #FeministCovidResponse. На цьому сайті зібрано ключові принципи феміністичної реакції на пандемії, пропозиції для адвокації, аналітичні дані з різних країн світу.
В Україні окремі організації теж ініціювали власні дослідження. У березні ООН Жінки в Україні провела аналіз потреб і ризиків жінок в умовах карантину; окремо звернули увагу на ризики для жінок, котрі належать до вразливих груп і відчувають подвійну дискримінацію (ромки, жінки ВПО, ветеранки, жінки з інвалідністю та інші). Дослідження і кампанію #ЖінкипротиПандемії розпочав центр Zmina.
Швидке реагування організацій громадянського суспільства і міжнародних організацій на пандемію через аналіз даних, розуміння того, що на цю кризу ми повинні дивитися крізь гендерні окуляри, щоб не допустити посилення дискримінації, — це, на мою думку, важливий крок, який зробили жіночі і феміністичні організації, адже адвокатувати зміни набагато простіше, спираючись на докази й цифри.
КЛЮЧОВІ ПРОБЛЕМИ ЖІНОК ПІД ЧАС КАРАНТИНУ, ЩО ЇХ ВИДІЛЯЮТЬ АКТИВІСТКИ
У багатьох сім’ях саме на жінок знову лягає виховання і навчання дітей та догляд за господарством.
Хоча вдома перебуває вся родина, роботу по догляду за дітьми, їх навчанню, хатню роботу виконують, як свідчать опитування, переважно жінки. Недавно про це написала колонку Настя Мельниченко, і я особисто чула багато схожих історій, коли мама стає одночасно вчителькою, дитячим аніматором, шеф-кухаркою і не покидає при цьому своїх робочих обов’язків, працюючи з дому. Одна активістка в розмові зі мною навела яскраву цитату своєї колеги, яка працює дистанційно: «У мене вдома двоє дітей — чоловік і син, і я не знаю, хто з них старший».
Так відбувається через очікування рідних, але багато жінок самі вважають це «своєю роботою». Ця ситуація впливає не лише на емоційний стан жінок, а й на їхню працездатність та ефективність. Наприклад, останні тенденції в академічному середовищі демонструють, що з початком карантину жінки стали менш інтенсивно займатися науковою роботою, тоді як продуктивність чоловіків у цій галузі зросла майже вдвічі. Гм, цікаво, чому...
В умовах карантину більшість жінок, крім доглядової праці, беруть на себе емоційну роботу.
Емоційна робота — порівняно нове поняття, але воно стає дедалі частіше вживаним і видимим. Ідеться про турботу про емоційний стан рідних чи оточення, про здатність підтримати їх, вислухати, заспокоїти — те, що в одній відомій пісні називається «погодою в домі».
З початком карантину люди через невизначеність стають тривожнішими, і саме жінки беруть на себе завдання підтримувати емоційний баланс близьких. Для тих, чиї рідні опинилися в кризовій ситуації і поза доступом, емоційно це переживати важче. Наприклад, багато внутрішньо переміщених жінок говорять, що їхня тривожність поширюється на рідних і близьких, які проживають на тимчасово непідконтрольних територіях: в умовах відсутности точних даних та інформації про пандемію, ця тривожність зростає. Наслідком цього може бути погіршення психічного здоров’я жінок.
Економічні й соціальні наслідки карантину мають диспропорційний вплив на жінок.
Економічні наслідки кризи ми будемо відчувати набагато довше, ніж сам карантин. А ця криза вже нерівномірно впливає на жінок і впливатиме далі. Жінок більшість серед тих, хто володіє малим і середнім бізнесом, який найбільше постраждає від карантину.
За офіційною статистикою Державного центру зайнятости, за півтора місяця карантину — з 12 березня до 30 квітня — статус безробітної отримали 87,5 тисячі жінок, що на 52% більше, ніж за відповідний період минулого року. Про це пише правозахисний центр Zmina. Та це лише офіційні дані. Від початку карантину активістки отримують інформацію про часті випадки звільнення жінок і примусові неоплачувані відпустки, це стосується, зокрема, державної сфери (медицина, освіта, соціальні послуги). Жінки залишаються незахищеними, а водночас бояться говорити вголос про порушення своїх прав.
Оксана Покальчук, директорка Amnesty International в Україні: «Ми отримуємо інформацію про масові порушення трудових прав із різних джерел: людей відправляють у неоплачувані відпустки «за свій рахунок», скорочують виплати зарплат, покладають додаткові зобов’язання без збільшення оплати, а щодо працівниць медичної галузі, то взагалі мало відомо про те, що насправді відбувається в лікарнях і поліклініках. Що ми можемо робити як феміністки зараз? Дати їм телефон юристки? А як це конкретно вплине на їхнє життя, на їхні гроші, адже більшість жінок, чиї права зараз порушують, не будуть дзвонити й говорити про такі порушення, вони бояться звільнення, і потім їх не візьмуть на інше місце роботи. Ці жінки, їх багато, вони могли би зробити революцію у своїй сфері, але ім потрібно відчувати підтримку, для цього нам треба працювати разом».
Жінки становлять близько 80% персоналу в медичній сфері, тому питання захисту їхніх трудових прав та питання базової безпеки в умовах постійного контакту з інфікованими особами стоять як ніколи гостро.
Жінки, які стикаються з множинною дискримінацією, відчувають вплив кризи на собі ще більше.
Поширену фраза про те, що «вірус не дискримінує» можна продовжити: «але дискримінує система». Жінки, які переживають дискримінацію за множинними ознаками, стали вразливішими внаслідок пандемії. Наприклад, за свідченнями активісток, у багатьох ромських жінок обмежений доступ до інформації про коронавірус і до базових засобів гігієни. До того ж ромська спільнота знову відчуває на собі посилення мови ворожнечі і фізичних атак: у квітні мер Івано-Франківська публічно закликав «вивезти всіх ромів із міста», на що місцева поліція відреагувала кримінальним провадженням.
В інших спільнотах виникли труднощі з домашнім навчанням дітей, бо старші не володіють досконало української мовою, якою викладаються уроки і матеріали для домашньої роботи.
Жінки з інвалідністю розповідають, що карантин обмежив їхню мобільність з неочевидних причин.
Вікторія, активістка з інвалідністю: «Від початку карантину я чула твердження, мовляв, ось тепер усі дізнаються, як живеться людям з інвалідністю, які весь час удома і не можуть пересуватися. Я не підтримую цю тезу, бо вона закріплює стереотип про те, що всі люди з інвалідністю сидять удома. Насправді серед нас багато активних і таких, хто самостійно пересувається, веде активний спосіб життя. Однак тепер ця проблема з карантином вплинула на мене в несподіваний спосіб. Я не виходжу на вулицю взагалі, з дуже простих причин: коли я спускаюсь (на милицях), мені доводиться до всього торкатися. Щоб просто вийти на вулицю, мені треба доторкнутися до всіх перил на сходах, це наражає мене на ще більший ризик і так само моїх близьких, тому тепер я гуляю на балконі. А уявіть собі людину на візку, яка постійно торкається коліс, що взаємодіють із поверхнею. Ну, ви зрозуміли».
По всьому світу, зокрема в Україні, спостерігається зростання випадків домашнього насильства.
Марта Чумало з центру «Жіночі перспективи» розповіла, що в контексті карантину суди відкладають розгляд справ про насилля в сім’ї, тоді як ризик насилля збільшується через те, що жінки повертаються до колишніх партнерів через утрату роботи або економічну вразливість. Організація продовжує надавати консультації в телефонному режимі, але формат цих послуг змінився: тепер не можна запросити жінку в офіс і поговорити з нею конфіденційно, як раніше, адже вона перебуває в одному просторі з кривдником і не може щиро ділитися інформацією. У багатьох жінок зросла тривога, бо у них стало менше контролю над їхнім життям, вони потребують більше підтримки і підсилення ззовні. Натомість збільшилася кількість юридичних консультацій.
Ситуація погіршується в зоні збройного конфлікту, де в жінок обмежений доступ до правосуддя і захисту від домашнього насилля, передусім фізично, бо суди містяться на великій відстані один від одного.
За словами Катерини Ханєвої, «суди ухвалили, що на період карантину громадянські суперечки не є пріоритетними для розгляду, а поліція займається моніторингом карантину і неохоче виїжджає на виклики про домашнє насилля».
Уряди окремих країн використовують кризу, щоб зменшити послуги, доступні жінкам. Насамперед це стосується доступу до послуг у сфері сексуального і репродуктивного здоров’я.
Наприклад, у штатах Техас і Огайо аборти додали в список «нетермінових» медичних послуг, що їх пропонують відкласти на час пандемії. У Польщі уряд намагається обмежити і без того вузьке право жінок на аборти, а в Україні народний депутат пропонує запровадити кримінальну відповідальність за «пропаганду відмови від народження дітей».
ЯК ЖІНОЧІ І ПРАВОЗАХИСНІ ОРГАНІЗАЦІЇ АДАПТУЮТЬСЯ ДО НОВИХ УМОВ РОБОТИ
Попри те, що кризи впливають на жінок сильніше, жінки першими реагують на потреби у своїх громадах і спільнотах, особливо жіночі й феміністичні організації. Ось як вони пристосувалися до нових умов роботи.
Виклики роботи онлайн
Першим викликом для всіх стало обмеження на проведення заходів, адже для великої кількости громадських організацій це один із головних форматів роботи. Просвіта, мережування, адвокація — усе це відбувається під час тренінгів, «круглих столів», конференцій. Крім того, організації, які консультують жінок, постраждалих від насильства, тепер не можуть запросити їх в офіс для конфіденційної розмови і вимушені спілкуватися лише по телефону.
Нові формати створюють нові можливості: для проведення онлайн-події потрібно набагато менше ресурсів, це дозволяє залучити учасниць із набагато ширшою географією, а також міжнародних експерток без потреби шукати гроші на квиток. Робота онлайн справді стала для декого періодом можливостей для мережування й виходу на нові аудиторії. В онлайн перейшли навіть наради з місцевою і обласною владою, «круглі столи» національного рівня.
Проте мені важливо нагадати, що не всі жінки й дівчата мають доступ до технологій або знання, як ними користуватися. Не в усіх місцях є якісний інтернет, особливо це стосується сільської місцевости. Тому такий формат роботи ризикує вилучити найвразливіших. До того ж уже пишуть про втому від онлайн-форматів і пояснюють це тим, що в такому форматі психіка мусить обробляти набагато більше інформації, ніж під час зустрічі віч-на-віч. Також із переходом активізму в онлайн-формат збільшився і онлайн-спротив у вигляді нового явища, яке вже отримало назву «зум-бомбінг»: втручання небажаних учасників та/або неприйнятного контенту під час зум-конференції з метою зірвати захід. Для попередження таких атакт наявні онлайн-платформи посилюють власні системи безпеки. А питання навчання активісток основам кібер-безпеки стає ще більш актуальним.
Пошук сенсів і переоцінка підходів
Онлайн-формат дуже змінив спосіб та інтенсивність залучення людей. Якщо перші пару тижнів активність була високою, то потім вона швидко впала. Нині організації питають себе: як ми можемо тримати контакт із нашою цільовою аудиторією? як можемо розуміти її актуальні потреби? Це змушує замислюватись і над тим, з ким і чому організації працювали раніше та як адаптуватися до роботи в нових умовах.
Анна Шаригіна, ГО «Сфера»: «Соціальні мережі переповнено пропозиціями, водночас загальна ситуація така, що кожна з нас думає про роботу і здоров’я передусім. Інтерес людей більше фокусується на звуженні споживання, зокрема й інформації. Наша робота будується на тому, що десь біда — ми повинні допомогти. Тепер менше такого, й активістки менше включаються в роботу, для самозбереження».
Аналіз потреб і пошук способів тримати контакт
Громадські організації переважно будують свою роботу, відштовхуючись від потреб спільнот. Тепер ці потреби різко змінилися, тому організації інвестують ресурси у збір даних про стан справ і актуальні потреби своєї аудиторії: опитування онлайн, телефонні розмови, аналіз статистики відвідування подій онлайн — усе це інформація про те, на що й куди жінки тепер витрачають час і ресурси.
Нові теми і нові цільові аудиторії
Карантин оприявнив також сфери порушення прав жінок, які досі не здобули достатньої уваги, такі як трудові права, доступ до соціальних і медичних послуг, доглядова праця жінок. Актуальний моніторинг потреб показує, що відбувається масове порушення прав жінок, котрі працюють у сфері медицини, обслуговування й торгівлі, — тих, хто передусім наражається на ризик через контакти з великою кількістю людей. Виявляється, що мобілізувати ці групи для оборони їхніх прав не так просто — через низьку обізнаність про власні права, відсутність попереднього досвіду роботи й активізму. Нині в багатьох організацій з’являється розуміння, що треба виходити на нові цільові аудиторії, щоби підтримка і допомога були доступні жінкам, які найбільш вразливі і незахищені під час карантину, а також працювати системніше.
Аналітика й адвокація
Організації, які спільно з урядом працюють над змінами до законодавства, висловлюють занепокоєння, що під час пандемії права людини, зокрема права жінок, знову будуть «не на часі».
Побоювання, що під прикриттям аргументів «безпеки» обмежуватимуться права, небезпідставні. Уже зафіксовано випадки, коли жінок, які зазнають насилля, не пускають до шелтерів без довідки про стан здоров’я, що поліція набагато швидше реагує на випадки порушення карантину, ніж на виклики через домашнє насильство. Ми всі бачимо, що реакція уряду на кризу не гендерно-чутлива і не передбачає консультацій із жіночими громадськими організаціями.
Наслідки цього вже є: дуже показове одне з останніх рішень про послаблення карантину, згідно з яким відкриються літні майданчики закладів харчування, магазини й офіси різних спеціалістів, але не запрацюють дитячі садочки. Невже урядовці не припускають, що серед тих, хто повернеться до роботи, є жінки з дітьми? Якщо так, то що вони пропонують робити цим жінкам? Брати дітей із собою на роботу — в перукарні, стоматологічні кабінети й ресторани?
ЯК ПАНДЕМІЯ ВПЛИВАЄ НА САМИХ АКТИВІСТОК
Емоційні потреби команди, турбота про командний дух
Прямо про це говорили зі мною не всі активістки. Усе-таки в нашому полі ми звикли до культури «сильних і незалежних» і турботу про емоційний стан ми лише вчимося інтегрувати у свою роботу. Однак пандемія додала фонового стресу всім, і про можливі психологічні наслідки стресу, який ми проживаємо як глобальна спільнота, почали говорити голосніше. Це призводить до того, що організації створюють можливості для психологічної підтримки громад, із якими вони працюють, та звертають увагу на потребу системної психологічної підтримки населення, зокрема з огляду на те, що в країні шостий рік триває війна. Я дуже сподіваюся, що ця культура турботи про себе, уваги до емоційного стану та цілісного сприйняття себе — своїх емоцій, тіла, психіки — так само стане частиною активістської культури. Це один із феміністичних принципів, які я активно просуваю.
Необхідність змінювати підходи до роботи
З початком карантину наше життя перейшло в онлайн, і адаптуватися доводиться всім. Тимчасом більша частина роботи громадського сектора і правозахисних організацій передбачає фізичне об’єднання людей: навчальні заходи, кампанії, акції — саме на побудові довіри, тривалих стосунків і видимости ґрунтується правозахисна робота. І хоча частину її вдалося перевести в онлайн-формат, він не зможе повністю замінити реальні зустрічі й масові акції. Мабуть, доведеться творчо підійти до застосування правил соціального дистанціювання, гігієни і безпеки, щоби мати змогу знову вийти в офлайн.
Аналіз потреб активісток і спільнот, стратегічна переорієнтація
Цей період невизначености багато організацій використовують як нагоду краще проаналізувати потреби громад, з якими вони працювали і далі працюють, — щоб надавати відповідні запитам послуги та визначити напрями роботи в довгостроковій перспективі. Кілька активісток, з якими я спілкувалася, підтвердили, що хотіли б мати можливість і ресурси для глибшого аналізу діяльности своєї організації, для дослідження впливу своєї роботи, а також можливості формувати середньо- і довгострокові плани в новій реальності.
Для цього, на мою думку, організації, які фінансують громадський сектор, теж повинні переглянути свої підходи до роботи, адже саме вони багато в чому визначають, які тематичні напрями, формати роботи і результати діяльности варті підтримки. У цьому контексті активістська спільнота теж формулює свої запити й рекомендації: термінова підтримка у відповідь на пандемію потрібна, але так само важливо тепер надавати гнучку допомогу організаціям, які займаються правозахистом, створювати можливості інституційної підтримки, полегшувати процедури подання заявок і затвердження грантів. Зміна моделей фінансування громадського сектора — окрема велика розмова, яка, за моїми спостереженнями, активніше ведеться в міжнародній спільноті.
Серед ресурсів, які допомагають мені критично аналізувати формати і механізми донорської допомоги, — сайт How Matters. Кілька тез, які хочу залишити для роздумів: одним із зсувів може стати перехід від «орієнтації на результат» до процесуальної роботи ГО, що дозволить організаціям стати гнучкішими.
Важливо розуміти, що робота громадських організацій вимірюється не лише кількістю проведених заходів, людей, котрі їх відвідали, а і якістю довгострокових зв’язків, які кожна організація вибудовує зі своєю цільовою аудиторією. Завдяки цим зв’язкам можлива і мобілізація громад для правозахисних акцій, і поширення інформації, і залучення волонтерів. Навіть якщо офлайн-заходи тепер не проводяться, це не означає, що організації не працюють чи що вони неефективні, адже вони підтримують зв’язок зі своїми спільнотами в той спосіб, який у них є. Важливо сприяти цій роботі — тепер і надалі. Так само важливо шукати нові індикатори ефективности для вимірювання результатів програм і проєктів, щоб невидима повсякденна робота активісток теж ставала видимою.
ВИСНОВКИ: ЩО ДАЛІ?
Підсумовуючи, хочу акцентувати три засадничі тези.
По-перше, криза, пов’язана з пандемією, показала світові, що система організації життя, яку ми створили, нежиттєзарадна[1] сама по собі. Економічні й політичні пріоритети урядів і компаній не відбивають потреб більшости населення і не забезпечують добробут і сталий розвиток суспільств і планети. Саме час переглянути наші орієнтири, якщо ми хочемо будувати інше суспільство.
По-друге, турбота в широкому розумінні лежить в основі зарадних спільнот і держав. Здатність приділяти увагу доглядовій праці, звертати увагу на емоційні потреби, піклуватися про базову безпеку найбільш уразливих груп населення, забезпечувати ефективну інфраструктуру і послуги — саме це фундамент безпеки і довіри в суспільствах. Нині в боротьбі з вірусом поширилася риторика війни: «ми воюємо з хворобою», «лікарі — наші солдати» — такі слова і заклики чути з вуст глобальних лідерів. Проте ця риторика лише підживлює страх і не додає безпеки.
«Вітаю кожного громадянина і громадянку з дисципліною, яку вони проявляють. Усі вони поводяться, як солдати в ці важкі часи. У цій дивній війни, яку ми проживаємо і в якій воюємо зараз, кожен і кожна з нас — солдати» — таку цитату Начальника штабу оборони Іспанії наводить активістка Елена Кучеро. У своїй колонці під назвою «Ми — не солдати» на сайті Жіночої міжнародної ліги за мир та свободу (WILPF) вона продовжує: «Коронавірус оприявнив кризу колективної уяви, яка би дозволила нам усвідомити важливість турботи, відповідальності, взаємоповаги, спільного добробуту. Цінності, які традиційно асоціюються з фемінним світом недооцінюються, і ми переходимо до мови війни, щоби збільшити обізнаність про велич і героїчність вчинків людей. Але ми — не солдати. Ми — лікарки, продавщиці, піклувальниці. Ми — сусідки. Ми — ті, хто щовечора аплодують касирам в супермакетах. Все це не менш героїчно». Саме феміністичні активістки, що працюють у сфері миру та безпеки, можуть запропонувати альтернативну парадигму дискурсу війни, замінивши його на парадигму «людської безпеки» й сталого миру, укоріненого в гендерній рівності та соціальній справедливості.
Деякі феміністичні активістки пропонують впровадження системних змін через перехід до так званої «економіки турботи». Що це означає? Як пише у своїй колонці координаторка програми «Демократія» Фонду Бьолля в Росії Нурія Фатихова: «У першу чергу потрібно повернути турботі економічну цінність. Розрахувати її та усвідомити, наскільки професійні сфери турботи впливають на реальну економіку. Й почати в неї по-справжньому інвестувати. До сьогоднішнього дня уся ця сфера була виключена з великої економіки». До речі, саме зараз Центр соціальних і трудових досліджень розпочали аналіз умов праці у сфері дошкільної освіти. Лише за кілька днів команда дослідниць отримала більше 5000 відповідей на своє онлайн-опитування, що свідчить про актуальність теми.
Може здатись, що ці теми виринули лише зараз і надходять від окремих активісток. Насправді, про потребу в переорієнтації сфери праці феміністичні активістки та міжнародна спільнота говорять вже не перший рік. У межах минулорічного Комітету зі статусу жінок, що відбувається в ООН, порушувалося питання соціальної інфраструктури та інвестицій у доглядові сфери праці. У 2018 році в рамках проєкту «Гідна праця й економіка турботи» Міжнародна Організація Праці опублікували звіт, в якому ґрунтовно аналізують види неоплачуваної та невидимої доглядової праці, яку виконують жінки – багато з того, про що йдеться у цій статті. Можливо, саме зараз ці звіти й рекомендації нарешті отримають достатньо уваги й призведуть до системних змін?
По-третє, феміністична парадигма може запропонувати альтернативу в цьому контексті: ґрунтуючись на аналізі даних і статистиці, пропонуючи погляд на устрій суспільства крізь призму потреб жінок і тих, у кого в суспільстві менше влади й ресурсів, ми можемо разом просувати зміни, яких прагнемо.
Що для цього потрібно? У розмовах із колегами ми сформулювали такий перелік.
· Глибший аналіз потреб жінок — терміновий і на дальшу перспективу, який допоможе організаціям орієнтуватися у своїх програмах.
· Адвокація прав уразливих груп.
· Залучення жінок до ухвалення рішень, щоб рішення і політики перестали бути гендерно сліпими.
· Активне врахування гендерних підходів у наданні державних послуг під час і після карантину.
· Виділення ресурсів для можливості організаціям переглянути свої стратегії і підходи в роботі замість далі працювати у форматах, які втратили ефективність.
· Можливість інституційної підтримки жіночих ГО під час і після карантину.
· Дальша підтримка програм, спрямованих на безпосередню роботу з жінками в громадах (офлайн), ці громади є джерелом інформації про потреби й ризики.
· Зміна дискурсу: більше і обґрунтовано говорити про «економіку турботи», відходити від мілітаризованого дискурсу «боротьби з вірусом», «героїв» і «війни», перейти до дискурсу рівности, солідарности, турботи та людської безпеки (human security).
Перелік можна продовжити, створюймо його разом!
Авторка: Оксана Потапова, активістка у сфері прав жінок та миробудування, тренерка й фасилітаторка, практикиня партисипативних методів дослідження, для сайту «Гендер в деталях».
[1]Життєзарадність — здатність адаптуватися й ефективно взаємодіяти в умовах зростання вимог непостійних і невизначених середовищ, неоднозначности сигналів і складности контекстів.
